У 53-річного Ярослава, молодшого сержанта мотопіхотного підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади колоритний позивний – Гуцул. Із якого можна здогадатися про походження бійця. Ярослав із Рахова – найвисокогірнішого районного центру України. До повномасштабної війни він працював у Польщі, мав у Варшаві дві бригади й запросто міг залишатися там і далі. Але повернувся в Україну й пішов у військкомат.
– Коли вторглися росіяни, я якраз взяв у роботу один невеликий об’єкт, тому мусів спочатку закінчити його, – розповідає Ярослав. – Але вже 5 березня о 7-й ранку був у Рахівському військкоматі. До речі, з моєї бригади третина хлопців теж повернулася в Україну й пішла воювати – це не так уже й мало. Я повертався своїм легковиком і спочатку заїхав на центральний вокзал Варшави. Там панувало сум’яття, купа біженців із України. Але коли я вийшов на середину й голосно крикнув: «Хто в Україну, у військкомат?», до мене зразу підійшло чоловік тридцять. Я в свою машину зміг взяти тільки п’ятьох – четверо сіли позаду і один біля мене…
Ярослав одразу потрапив у 128 ОГШБр, щоправда, спочатку в підрозділ, який більшість задач виконує на певній віддалі від лінії фронту. Однак далі перевівся в піхоту. З початку війни він був і гранатометником, і механіком-водієм американського бронетранспортера М-113, і навідником кулемета, і командиром відділення…
– Де було найважче? Та всюди працювати треба. На бойових позиціях, звичайно, найнебезпечніше, але я знав, на що йду, морально був підготовлений. Фізично, правда, відчуваю, що вже не те, – роки все-таки… Чи не жалію, що пішов у ЗСУ? Це непросте питання. Мені не все подобається, що зараз відбувається в Україні. Деякі рішення влади деморалізують військових. Але в нас у підрозділі все добре – і забезпечення, і командування на вищому рівні. Тому, якщо подумки вернутися назад у Польщу, згадати ту обстановку… Скажу так – я не знаходив собі місця, постійно: сигарета-кава, сигарета-кава. Тому, думаю, зробив би так само.
Ярослав як піхотинець часто воює на передньому краї, найближче до ворогів він стояв за 250 метрів.
– Ми чули росіян, у тому числі, як вони готуються вести по нас вогонь. Як тільки гранатометник крикне «Вистрєл!», щоб попередити своїх про реактивний струмінь із протитанкової гранати, ми теж ховалися в укриття. Тоді сусідню СП-шку (спостережний пункт) шестеро росіян намагалися взяти штурмом, але їх відбили. Ми теж включалися «в гру» – насипали їм і з кулемета, і з гранатометів… Під час одного бою мене контузило – 120-та міна прилетіла за кілька метрів від укриття. Мене відкинуло, прикидало мішками з піском, але все закінчилося добре.
За бойові заслуги Ярослав має чотири нагороди, в тому числі «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ.
– За кого я воюю? За свої традиції. Раніше, ще до 2014-го, я багато років працював у Росії, добре бачив, що там коїться й не хочу, щоб таке було і в нас. Воюю за свою сім’ю (у мене два сини), за маму, котрій 70 років. Відсидітися збоку, а потім дивитися їм у очі й робити вигляд, що я нормально вчинив? Це не про мене!
У вільний час, як справжній рахів’янин, Ярослав любить приготувати щось своє, гуцульське.
– Маю справжню овечу бринзу, а недавно привіз із відпустки й вурду (варений овечий сир). Тому коли є натхнення, можу приготувати бануш чи кулешу. Для кулеші беру кукурудзяну крупу, варю її з ріпою (так у нас називають картоплю), перекладаю шарами з бринзою й шкварками і запікаю в духовці. А потім поливаю сметаною і пригощаю товаришів. Надзвичайно смачно!…