Треба жити!
Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на “інтерсіті”, робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.
Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: “допіру”, “пітятко” чи “кияхи”.
Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться “далекобійний дрон” або “балістична ракета”, а й розрізняємо їх на слух.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.