Позначка: історія

1 березня 2022р. 37-річний Василь (позивний Вовк), мешканець Буковини, добровільно пішов у військкомат і отримав направлення в одну з бойових бригад. Однак коли у військовій частині почули, що чоловік не проходив строкової служби, його… повернули назад. Після цього Василь домігся у військкоматі нового направлення, поїхав на Закарпаття й став бійцем 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

– Про те, щоб повернутися додому, не могло бути й мови, я цілеспрямовано йшов у ЗСУ, щоб захищати свою країну, – розповідає Василь. – Спочатку служив у артилерійській батареї, був номером обслуги. Ми постійно виїздили на бойові позиції й вели вогонь по росіянах. Однак потім почалася реорганізація, в бригаді створили підрозділ безпілотників, і мене перевели на посаду оператора БПЛА. Я пройшов навчання в Києві, дуже швидко освоїв нову спеціальність і почав працювати. Мій безпілотник – дрон зі скидами, і ми з товаришами маємо дуже багато вдалих вильотів – знищуємо ворожу піхоту, бліндажі та інші укриття, склади з боєприпасами, мінометні та гарматні розрахунки… Раніше працювати було легше, практично кожен виліт був результативним. Однак із часом росіяни навчилися протидіяти дронам – мають потужний РЕБ (радіоелектронну боротьбу), намагаються збивати наші «пташки» з різної зброї. Однак ми працюємо далі, незважаючи на те, що ворог з усіх сил шукає точку вильоту і не шкодує боєприпасів, щоб накрити її вогнем…
Дома, на Буковині, Василя чекають дружина й двоє синів. Продовжити читання “«Ми знаємо, хто такі росіяни, вони заходили до нас на Буковину в 1940-му, а потім у 1944-му…»”

У 53-річного Ярослава, молодшого сержанта мотопіхотного підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади колоритний позивний – Гуцул. Із якого можна здогадатися про походження бійця. Ярослав із Рахова – найвисокогірнішого районного центру України. До повномасштабної війни він працював у Польщі, мав у Варшаві дві бригади й запросто міг залишатися там і далі. Але повернувся в Україну й пішов у військкомат.

– Коли вторглися росіяни, я якраз взяв у роботу один невеликий об’єкт, тому мусів спочатку закінчити його, – розповідає Ярослав. – Але вже 5 березня о 7-й ранку був у Рахівському військкоматі. До речі, з моєї бригади третина хлопців теж повернулася в Україну й пішла воювати – це не так уже й мало. Я повертався своїм легковиком і спочатку заїхав на центральний вокзал Варшави. Там панувало сум’яття, купа біженців із України. Але коли я вийшов на середину й голосно крикнув: «Хто в Україну, у військкомат?», до мене зразу підійшло чоловік тридцять. Я в свою машину зміг взяти тільки п’ятьох – четверо сіли позаду і один біля мене… Продовжити читання “«Ми стояли так близько до росіян, що чули, як вони готуються вести по нас вогонь…»”