Історію Василя, артилериста, солдата 128-ї бригади розповіли у телеграм-каналі закарпатських бійців.
«Ми розбивали своїми гарматами російські колони, які намагалися нас обійти…»
– Я в бригаді з 26 лютого – сам прийшов у військкомат через день після початку війни, не чекаючи повістки. Родом із Косівської Поляни на Закарпатті, це справжня Гуцульщина – гори, ліси, полонини. До війни, як і багато односельчан, їздив у Чехію на заробітки. А ще писав вірші – просто для себе, вони й зараз на моїй сторінці в соцмережі.
В армії не служив, тільки в школі пройшов стандартну військову підготовку – ми розбирали автомат, бігали в протигазі. Після мобілізації нас навчили теорії, але справжнє навчання відбулося тут, у бойових умовах. Спершу були осічки в роботі, але зараз усе працює як швейцарський годинник.
Практично щодня маємо бойові виїзди. Отримуємо завдання, виїжджаємо на позицію, розкладаємо гармату, готуємо снаряди, заряди і чекаємо команду «вогонь». Усе відбувається за 2 – 3 хвилини. Працюємо з «пташкою» (дрон), яка коригує вогонь. Відстрілялися – і одразу залишаємо бойову позицію, щоб не накрив ворожий вогонь.
Своїми гарматами ми розбивали російські колони на близькій як для артилерії відстані – до 10 кілометрів. Ворожа техніка намагалася нас обходити, а ми накривали її вогнем, – це було на початку війни. А коли фронт вирівнявся, то й танки їхні б’ємо на ходу (влучали прямо в башту), і колісну бойову техніку, й живу силу. Усе робимо з розумом, тому без втрат (спльовує, щоб не наврочити).
У нас маленький колектив, ми як невелика сім’я – їмо з однієї тарілки, тут дуже гостре відчуття ліктя. І кожен знає, що у випадку чого товариш не підведе.