Його позивний — «Х’юстон». Каже, усе почалося з жарту й відомої фрази з фільму: «Х’юстон, у нас проблеми». Тоді це звучало смішно. Але з часом позивний став частиною людини, яка щодня їде туди, де проблеми — справжні.
Іван повернувся з Португалії восени 2022-го. До того були будівництва, оливкові сади, важка робота й звичне життя заробітчанина. Каже, давно думав повернутися додому, але постійно відкладав. А потім почалася велика війна — і сумнівів більше не залишилося.
«Я хотів повернутися, але ніяк не наважувався. А коли почалася війна — просто поїхав додому».
У військкоматі попросив лише про одне — служити у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Колись тут проходив строкову службу, тому хотів бути саме серед своїх.
Спочатку потрапив у ремонтно-відновлювальний батальйон. Трали, важка техніка, ремонти, мастило на руках і втома наприкінці дня. Робота без гучних слів, але саме така, без якої армія не рухається вперед.
Згодом Іван став водієм-механіком у гірсько-штурмовому батальйоні. Основна робота — евакуації.
«Це завжди ціла операція. Командування перевіряє маршрут, дивиться, чи не замінована дорога, постійно веде по рації. Буває, я вже виїхав — і наказують повертатися. Але якщо треба забрати людину — значить, треба їхати».
Про один із найважчих виїздів він згадує спокійно, ніби це була звичайна робоча зміна.
Того дня потрібно було евакуювати пораненого бійця.
«Я розумів, що поїздка буде важкою. Погода була така, що все небо “жило”. Але там був трьохсотий — і їхати треба було».
На зворотному шляху машину атакували FPV-дрони. Шість ударів за одну евакуацію.
«Деякі вибухали поруч, деякі били прямо по машині. Але ми доїхали. Хлопця доставили на стабпункт».
Каже, після таких виїздів повертаєшся вже з іншими думками.
«Коли не вдається виконати задачу — важко на душі. А коли розумієш, що врятував людину — це зовсім інше відчуття».
Той боєць вижив. Вони досі підтримують зв’язок.
Івану — 40. Він не називає себе героєм, не женеться за званнями й не любить гучних слів. Каже, просто робить свою роботу й найбільше хоче, щоб мама ним пишалася.
«Найбільше боюся, щоб вона не розчарувалася в мені».
Мабуть, саме на таких людях і тримається сьогодні все найважливіше.
Джерело