«Перед кожним бойовим виходом я питаю свою групу – всі готові? Якщо бачу, що хтось ні, піде наступного разу – мені не потрібні проблеми на «нулю»…»
30-річний Роман, сержант гірсько-штурмового взводу, служить у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді півтора року. У перші дні повномасштабного російського вторгнення він добровільно пішов у ТЦК, однак через відсутність строкової служби його не взяли в ЗСУ. У квітні 2023-го Роман повторно зголосився добровольцем, так і став бійцем 128 ОГШБр. У своєму підрозділі сержант має позивний Слон, отриманий ще в дитинстві. Дуже любив грати в футбол і коли отримував м’яч, ніхто не міг його зупинити – рвався вперед, як слон.
– До війни я займався будівництвом у себе вдома на Хмельниччині, моя спеціалізація – внутрішні роботи, – розповідає Роман. – Тут довелося міняти фах. Я потрапив у бригаду якраз перед контрнаступом влітку 23-го, брав участь у штурмах, був командиром відділення. Це були важкі бої, але наша рота взяла смугу шириною 1200 метрів і закріпилася на відвойованих позиціях. Росіяни багаторазово намагалися повернути втрачене. Ми з товаришами тримали дві точки, одна з яких – колишній російський бліндаж. І ворожий танк почав методично «розбирати» їх – вранці, в обід і увечері. Лупане з одної позиції й сховається, потім – з іншої і знову сховається. Вони добре знали локацію…
Під час одного з таких обстрілів снаряд влучив у протитанкову міну перед бруствером.
– Я лежав і тут вибух із яскравим стовпом полум’я. Двох товаришів вибухова хвиля припечатала до траншейної стінки. Один із них, прийшовши до себе, крикнув: «Слон, де ти?» А далі побачив мої розірвані штани й вимовив: «Все, нема Слона…» Я це чую й відповідаю – та тут я, все нормально… Тільки контузію отримав. Вночі нас поміняли, і коли ми виходили, товариш помітив на моєму капюшоні дві дірки від осколків. Я завжди надягаю капюшон на каску, він із міцної, ковзкої тканини і врятував мене – осколки зрикошетили, а не пробили каску. Тоді мені дуже пощастило. І таких ситуацій було багато…
У ході виконання складного бойового завдання Роман обморозив ноги – на позиції довелося залишитися набагато довше, ніж планувалося, а погода різко помінялася.
– Ми мали зачистити захоплену сусіднім підрозділом точку й одразу повернутися, тому взяли тільки найнеобхідніше. А все затягнулося на 5 днів. То була осінь, захоплені позиції виявилися без бліндажів, далі пішов сніг із дощем. Коли ми нарешті вийшли звідти, я потрапив у лікарню. Але мені ще пощастило, бо на сусідніх позиціях так само затрималися хлопці з іншої бригади, і їм на ногах довелося ампутувати обморожені пальці…
Найважчі бойові спогади Роман має з оборони Роботиного. Тоді наші піхотинці витримували постійні російські штурми з підтримкою бронетехніки.
– Нас штурмували як профі, так і якісь бомжі чи зеки без бронежилетів і автоматів, з одними гранатами. Ми багатьох тоді брали в полон. Там валялося дуже багато ворожих трупів ще з минулих боїв – тільки кістки й російські кітелі залишилися, ніхто їх не забирав…
Останнім часом до обов’язків Романа додалися заняття з новоприбулими бійцями. Перед відправкою на бойові позиції кожен проходить спеціальне тренування в умовах, наближених до бойових.
– Я зразу бачу, наскільки готова людина. Буває, новачок починає губитися, може, наприклад, не взяти автомат на запобіжник і повернутися дулом на товаришів. З такими треба працювати додатково. Значна частина новобранців розуміє, куди потрапили, з них буде толк. Хоча тренування – одне, а бойові завдання – інше. Перед кожним виходом я питаю свою групу – всі готові? І дивлюся. Буває, боєць каже «готовий», а я бачу, що ні. Тоді кажу – почекай, підеш наступного разу. Мені не потрібні проблеми на «нулю».
Виконання важких і небезпечних бойових завдань зробили Романа холоднокровною й тверезомислячою людиною. До молодих, здорових чоловіків, котрі відпочивають і розважаються в тилу, він ставиться без емоцій.
– Якщо він не хоче воювати, то толку з нього тут не буде. Я особисто таку людину на позицію не візьму, бо на неї не можна покластися в критичній ситуації. Розповім про такий випадок. Один із наших бійців вдало пройшов тренування, але коли вперше потрапив на бойові позиції, то не зміг – не пішло йому. Якийсь час він виконував різні завдання в тилу, був у іншому взводі, потім потрапив до мене. Ми періодично спілкувалися на різні теми, а далі я спитав – ти вже готовий воювати чи ні? «Готовий», – каже. І він зміг, у нього вийшло, навіть став командиром відділення… У кожного з нас є страх, я теж боявся. Але життя людей, за котрих відповідаю, моє власне життя, важливіші за страх… Що для мене найважче? Коли гинуть хлопці. Навіть коли хтось стає «300» й вибуває, теж важко. Маю тут товариша, позивний Бампер, – дуже хороший штурмовик. Під час бойового виходу отримав поранення, після якого не може активно воювати. Він повернувся до нас і займається забезпеченням, за це йому повага. Але на бойові виходи не піде за станом здоров’я. Так випадає одна хороша людина, друга… На їхнє місце приходять нові, і до кожного доводиться шукати свій підхід, усе починати спочатку. Це війна…