Влітку минулого року 34-річний Олександр із Горішніх Плавнів, що на Полтавщині, по повістці потрапив у ЗСУ, пройшов сержантські курси і восени по розподілу сам вибрав місце служби в самохідному артилерійському дивізіоні 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Зараз він молодший сержант, командир самохідної гусеничної гармати 2С1 «Гвоздика».
– Після закінчення курсів мені пропонували на вибір кілька бригад, то я вибрав 128 ОГШБр, про яку багато чув, – каже боєць. – І не шкодую. Я не проходив строкову службу, тому це мій першій армійський досвід. Але швидко адаптувався. Колектив тут чудовий, це по суті друга сім’я. Я в нашій батареї служу найменше, однак мене з перших днів дуже гарно прийняли, все пояснили, показали. А ще в нас дуже хороший командир батареї (його позивний Кабан). Він прислухається до бійців, ставиться по-людськи, тому його всі поважають. Коли хороший командир, навіть важка служба йде легше, простіше, а це дуже важливо для будь-якого підрозділу.
Більшість часу артилеристи-самохідники живуть у посадках, ночують у бліндажах. Для колишніх цивільних людей це незвично, але бійці призвичаїлися й ефективно виконують бойові завдання.
– Наша САУ-шка старенька, однак працює гарно і влучно. Півтора місяця тому нам довелося прикривати вогнем наших гірських штурмовиків, позиції яких кілька днів безперервно штурмували росіяни. То ми за дві доби однією гарматою вистріляли 150 снарядів. Найдальший постріл був на 14 кілометрів, найближчий – на 4. Наша бойова позиція знаходилася близько до лінії фронту, в зоні ураження ворожих FPV-дронів. Однак тоді дув сильний вітер, тому росіяни не могли задіяти дрони. З іншого боку, наші безпілотники теж не літали й не могли допомогти піхоті, тому основну роботу з вогневої підтримки виконали ми. Я чудово розумію, що артилерія працює на піхоту, від її ефективної роботи часто залежать життя піхотинців. Всі ворожі штурми тоді вдалося відбити, і коли наші хлопці дізналися, що їх прикривала одна гармата, то були вражені. І дуже вдячні…